Починаючи працювати над проектом “Івано-Франківський Робоклуб” ніхто з наших викладачів і подумати не міг наскільки сучасні діти відрізняються від тієї абстрактної картинки, яку малює наш мозок коли ми чуємо дитина 5-7-9-12 років. І навіть після року постійного спілкування і роботи з ними нас не залишає думка про те, що ми так мало знаємо про них і ті алгоритми, за якими вони досліджують навколишній світ і формують своє уявлення про нього взагалі та будову і функції окремих його частин. Єдине, що ми знаємо точно, що процес навчання — це перегони, в яких у викладачів є невелика фора, буквально півкорпуса, що дозволяє при вході в клас відчувати себе трохи впевненішим за студента-практиканта, і це не зважаючи на рівень інженерного чи викладацького досвіду за плечима.
Чим молодша дитина тим вільніше вона почувається при дослідженні оточуючого середовища і тим логічніше та простіше алгоритм за яким вона це робить.
Спочатку вони просто спостерігають за тим, що роблять інші і це самий короткий відрізок цього процесу — вони відразу прагнуть використати отриману інформацію. Тому потім вони намагаються точно або не дуже повторити ці рухи чи слова (“кривляння”), кожного разу вдосконалюючи свою техніку. І вже щасливі батьки не можуть стримати гордої посмішки спостерігаючи за “діловою” 1-но річною “ковбасою”, що на цілком серйозно веде важливі телефонні перемовини з уявним співрозмовником.
Наступний етап — пізнання суті дії та причини, що її викликають. Визначення залежності форми від функції. Після цього ми починаємо телефонувати всім підряд і з того боку обов’язково має бути співрозмовник. Діалогу без співрозмовнику не буває, це усвідомлюють навіть діти. З віком ця важлива інформація часто губиться в “чертогах” дорослого “розуму”.
І лише після цього використання вивченого та цілком зрозумілого інструменту спілкування зі світом стає природнім процесом, ще не викликає дисонансу з внутрішнім відчуттям рівноваги і логіки процесу. Все стається природньо і наче само собою.
Цей алгоритм прекрасно описаний і сформований у концепцію Шу-Ха-Рі, яка у вивченні бойових мистецтв вказує на різні рівні опановування окремих навичок та методик. В дитячій технічній освіті ця концепція розкривається у повній своїй красі.
Стан Шу — ваше тіло повторює комбінації визначеної форми та за певними правилами. Дитина вивчає компоненти наборів і їх можливі комбінації. Складає кубики Scratch’у, вивчаючи їх вигляд, функції і ефекти, що вони спричиняють на Спрайти.
Стан Ха — опанувавши базові стійки та прийоми, ви можете додавати різні нові елементи в завчені комбінації, ускладнюючі їх. Вивчивши набори і призначення бріків в програмі дитина можете створювати більш складні моделі і програми, які виглядають, на перший погляд, незграбними та алогічними. Але коли спостерігати за окремою дитиною чи групою дітей в динаміці, можна помітити диво входження в третій стан — Рі.
Стан Рі — ви вільні від форми, яка вам підкорилася повністю і здатні вільно творити свій власний “бій з тінню”, що відображає ваш внутрішній стан і реакцію на виклики світу, що вас оточує. Діти в цьому стані починають творити власні проекти, орієнтуючись на ті виклики чи стимули, з яким вони хочуть взаємодіяти. Це діалог на зрозумілій мові між програмою (роботом) та людиною.
Звісно ця нововичена мова примітивна, не є насиченою великою кількістю зворотів та й дитина має досить куций словниковий запас, але це тільки початок спілкування тривалістю в життя.
Саме такий алгоритм ми використовуємо при складанні своїх навчальних програм і він виник, як реакція на запит дітей. Наших, сьогоднішніх. Вони є нашими найкращими краш-тестерами та натхненниками. Ми точно одна команда, яка націлена на результат.
Про цей та інші концепти відношень зі світом, всередині команди та взагалі роботи можна більш детально дізнатися прочитавши книгу Джеффа Сазерленда “Scrum”.
